ДИТИНА НЕ ДІЛИТЬСЯ ІГРАШКАМИ

Мені, напевно, щастить у вихованні дітей. Це я до того, що скажу дітям якусь «дорослу істину», а життя одразу підкидає ситуацію, щоб дитина переконалася в її правдивості.

Одного разу до моєї доньки прийшли дві подруги. Їй тоді було близько чотирьох років. Дівчатам, звісно, цікаві доньчині іграшки. Вони їх беруть і пропонують пограти разом. Але донька не дозволяє їх брати. Дівчата походили по кімнаті, походили і пішли. А донька до мене зі сльозами: «Я не хочу, щоб вони йшли. Чому вони пішли?» Я їй кажу: «А що їм залишалося робити, якщо іграшки брати не можна… Їм же з чимось треба гратися…».

Вона перестала плакати і подивилася на мене. А я продовжила: «Тобі було б приємно, якби так вчинили з тобою: ти прийшла б у гості, а тобі не дозволили нічого брати і нічим гратися?»

Вона задумалася на секунду і побігла на вулицю до тих дівчат.

Через день ми пішли до когось у гості, а там була дитина, на рік молодша за доньку. Звісно, діти пішли до дитячої кімнати, а ми залишилися в вітальні. Не минуло й п’яти хвилин, як моя донька прибігла зі сльозами і скаргами на маленьку господиню. Та її вкусила. Я обійняла доньку і запитала, що сталося. Вона мені відповідає: «Я взяла її іграшку, а вона мене вкусила. Я не хочу з нею гратися».

Ми подивилися одна на одну й зрозуміли одна одну без слів.

Тепер донька на власному досвіді зрозуміла: треба поводитися з іншими так, як хочеш, щоб поводилися з тобою.